Тарасова гора в 1941- 1944 роках

Усі боялися смерті

18 червня 1939 р. на Чернечій (тепер Тарасовій горі) в Каневі були урочисто відкриті пам’ятник на могилі Тараса Шевченка (скульптор М. Манізер, архітектор Е. Левінсон) і будівля музею Тараса Шевченка (архітектор В. Кричевський). Ця знаменна подія була приурочена до 125-річчя від дня народження Кобзаря.

Величезна праця була вкладена працівниками Київських художніх майстерень при виготовленні десятків тематичних гобеленів і ваз. В експозиції було представлено понад три тисячі експонатів. «Музей виглядає, як столичний мистецький заклад», – так, 22 червня 1941 року, оцінив експозицію музею Г. Лінчевський, мистецтвознавець, журналіст. У цей недільний день в музеї було близько 200 відвідувачів.

Євдокія Стецюк, яка працювала тоді в музеї екскурсоводом, згадувала: «В перший день війни наїхало багато пароплавів із Києва, було багато екскурсій. А потім хтось як закричить. Що таке? Війна. То всі чисто побігли під гору до пароплавів, адже дома залишилися сім’ї. І в музеї стало пусто. Тоді і ми заревіли. В перші дні війни ми навіть ходили із автоматами увечері і вночі навколо пам’ятника. Сторожили. А самі всього, і куща, боялися».

У «Книзі записів відгуків і пропозицій» за період з 22 червня до 25 липня 1941 р збереглося 27 записів відвідувачів (українською та російською мовами), в яких вони дають свою оцінку початку війни. 22 червня екскурсант з Києва А. Т. Духота записав: «… виходячи з музею, ми почули страшну звістку: германські літаки бомбардували наші міста, Київ, Житомир. Скажені вороги порушили мирне життя наших народів. Ми з усіма силами будемо захищати свою рідну землю. Ворогові не пройти!!!». На могилі Шевченка воїни клялися, що не дадуть топтати гітлерівцям рідної землі.

Бої на Канівському плацдармі йшли дуже запеклі. Ф. Гальдер, начальник генерального штабу вермахту записав у своєму щоденнику, що з 01 по 16 серпня 1941 р. під Каневом було використано таку кількість боєприпасів, яка передбачалася всім планом «Барбаросса». Утім, ворог окупував місто 15 серпня.

Під час війни, два роки, з 1941-го по 1942-й, музей Шевченка працював як музей. Фонди не були евакуйовані.

Про те, як господарювали в окупованому музеї, гітлерівці розповів у своїх спогадах свідок тих подій Іван Якович Церех, австрієць за походженням, який добре володів російською і німецькою мовами. Ще з осені 1936 року він працював квітникарем на музеї Шевченка. Його спогади сприймаються як хроніка подій: «Вперше побачив я німців біля Чернечої гори 21 серпня 1941 р. До цього багато днів було чути стрілянину. А потім заскрипіли чужі вози та гармати по білому піску внизу біля могили, і пройшли мимо солдати в зелених мундирах. Перший обоз пройшов до сусіднього дніпровського села — Пекарі.

Обійшов я могилу, підмів стежки, полив квіти біля пам’ятника Тараса, а сам думаю: що тепер буде з нами. Чув я і раніше від людей, що німці — душогуби і осквернителі, і боляче стало, і страшно. Не пішов я того вечора додому, залишився біля могили. Так в тривозі прожив я біля могли декілька днів. А потім почалось…

Чую якось вранці гуркіт під горою на дорозі, загуркотіли машини і зупинились. Дивлюся, піднімаються по сходах нагору німці, тупотять чобітьми, голосно сміються. Перехрестився і жду. Попереду всіх важно йде високий худий німець в пенсне. Я потім довідався, це був корсунський гебітскомісар Лорманн з своєю граб-комісією. Йдуть натовпом по галявині, регочуть, до пам’ятника підходять. Став я тоді біля входу на могилу, а до голови кров приливає.

Підійшли вони ближче, а до мене маленький такий німчик підбігає і кричить по–російськи:

– Ти хто такий?

– Сторож Шевченківської могили, — відповідаю. — А вам чого треба? — питаю. — Тут місце святе…

Гаркнув він на мене, штовхнув у груди і побіг вгору. Решта за ним. Ходять навколо могильної плити, у вази для квітів тикають свої сигари-смердючки. А німчик перекладає по-їхньому напис на плиті. Потім пішли до музею. Я за ними. Виламали німці двері, зайшли. А там так добре – чисто, світло, все сяє. Почався обхід. Лорманн швидко ходив по залах, як господар, зажерливо оглядаючи з-під пенсне всі багатства музею. І те, що йому сподобалось, тягли в купу. Великі картини… всього одинадцять картин – зірвали з стін. Відібрав Лорманн також одинадцять різьблених крісел, радіоприймач, арифмометр і багато інших речей. Все пограбоване німці знесли вниз, навантажили в машини і від’їхали. Перед від’їздом Лорманн мені заявив: «Господар тут я. І дивись, головою відповіси, як що вкрадеш». Міряв своїм аршином падлюка!

Через декілька днів другий негідник приїхав на Чернечу гору – канівський комендант Кребель. Пробув в музеї він недовго і вивіз у своїй машині фарфорові сервізи, вази, килими, гардини.

А потім зграями і поодинці з’являлися в музеї німецькі солдати, напихали сумки і речові мішки цінними речами пиячили, бешкетували.

Лорманн приїжджав з Корсуня раз двадцять, і після кожного його приїзду пустіли зали музею і навантажені доверху машини вивозили цінні картини і дорогі меблі.

У вересні 1943 р., коли лінія фронту підійшла до Дніпра, на Чернечій горі з’явилися есесівці. Вони розселилися в сусідніх хатах, вигнали господарів і насамперед почали обгороджувати будинок музею колючим дротом. Незабаром німці зігнали сюди двісті селян, замкнули і виставили вартових».

Гітлерівці перетворили музей Шевченка в трудовий табір, який тут функціонував з вересня 1943 р. по січень 1944 р.

Директором музею в період окупації працював канівський житель Д. В. Лебедко (1901-1948). Згодом, 6 червня 1944 р. він був заарештований органами НКВС, засуджений на 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна, покарання відбував у Норильську, де і помер в 1948 р. У штаті музею були екскурсоводи (відомі імена двох — Лаврентія Чумаченка та Віктора Бойка) і технічний персонал із жителів найближчих до Чернечої гори вулиць (10 осіб). Працівники заповідника утримували могилу Шевченка, музей і територію в чистоті і порядку, як і до війни. Змістовні спогади про це залишила квітникар Ганна Степанівна Мазуркевич.

    Після проведення облав у Каневі та селах району, нацисти і поліцаї привозили на возах і зганяли в музей, головним чином, дітей 13-14 років, юнаків та дівчат 15-17 років. Були тут і люди старшого віку – військовополонені, матері, якій шли сюди замість своїх дітей. Вночі, під час ведення боїв, під свист куль, вони будували оборонні споруди (окопи, траншеї, бліндажі, бункери) на лінії фронту вздовж правого берега Дніпра. Були випадки важких поранень дітей, які закінчувалися смертю. Працювали у будь-яку погоду. На роботу гнали невеликими групами по 12-15 осіб в супроводі конвою і собак. Існувала норма: за ніч одна людина мала викопати окоп довжиною в п’ять метрів. За невиконання норми або незадовільне виконання роботи, на думку наглядача, в’язні зазнавали моральних і фізичних знущань: їх били нагайками з дроту, гумовими батогами. Після того, як почалися втечі, гітлерівці посилили суворість режиму: огородили будівлю музею колючим дротом у два ряди, в середині бігали вівчарки, зовні ходила охорона з автоматами. Узалах музею була влаштована стайня і військова кухня. Серед охоронців музею були не тільки німці, а й представники інших національностей: румуни, поляки, «югослави», чехи.

Годували в’язнів погано один раз на добу, так, щоб не померли, а саме: вареною нечищеною картоплею, гнилою капустою, гороховим супом з кузками, юшкою, в якій траплялися миші, щури, жаби; хліб давали тільки 1-2 рази на тиждень маленькими шматочками. Їжу готували німці. Ув’язнені носили воду з Меланчиного потоку. Багато хто з в’язнів цим користувався для того, щоб утекти. Але якщо їх ловили, то били і закривали у кімнаті без вікон.

Культура – це зовнішній прояв характеру людини. Коли в’язні почали прибувати в музей, то він вже був спустошений окупантами: експозиція зруйнована і розграбована, скульптура розбита, скрізь валялися книги і сміття. «Боляче було дивитись, коли німець-кухар розпалював топку картинами, або коли німці використовували картини і скульптури, як мішені, і, регочучи, стріляли по них», – згадував колишній в’язень Микола Білопол, уродженець села Дарівка Канівського району. Квітникар Церех (на прізвисько дід Фуфайка) свідчив: «Денщики розтягували по офіцерських бліндажах килими, виткані руками найвправніших українських майстрів, полотнами цінних картин завішували вікна хат, вкривали спини коней. А книгами палили в печах».

Колишня ув’язнена Марія Слинько розповідала, що «каторжною була робота на будівництві укріплень, але ще страшніше були ночі в таборі. П’яні крики, стрілянина, розбій не вщухали в музеї до самого ранку. Особливо лютував комендант табору Фукс. Бив палицею, стріляв без розбору…».

Ольга Стокіз, колишній екскурсовод музею, яка на початку жовтня 1943 р. декілька годин провела в трудовому таборі була вражена побаченим: «Вся територія заповідника, яку видно було з цієї стежки, біля музею була встелена експонатами, книгами, рваними полотнищами з слідами олійних фарб на них, газетами, паперами. Все було порване, брудне, стоптане підковами брудних чобіт та кіньми… Під стінами [в бібліотеці. – С. Б.] сиділи і лежали молоді жінки, дуже замучені, стомлені…», «…я ж була оце де бібліотека… за бар’єрчиком. Ну таке там було, не можна передати, берлога не берлога і воші по бар’єрчику лазили».

П’ять тижнів була, восени 1943 р., на підневільних роботах у таборі Харита Груша. Найбільше їй запам’яталося, що «вошей було багато».

У 1992 р. Наукові співробітники Шевченківського національного заповідника здійснили пошукову експедицію в Каневі та районі і встановили, що в трудовому таборі містилося до 200 людей. Багато з них не повернулися з ув’язнення або померли після війни. Вдалося встановити імена 120 осіб і записати спогади, тих з них, які вижили лише тому, що втекли. Молоді люди, котрим вдалося втекти, повернулися додому морально розчавленими, з підірваним здоров’ям і з клеймом полоненого, що обмежувало їхні громадянські права. Тим, кому вдалося втекти, пережили внутрішнє відродження, яке відбувається всередині нас щомиті, оживає всередині з усією яскравістю і непохитністю. Тих, кого нацисти ловили під час облав — розстрілювали.

У 2003 р. рішенням правління Федерального фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» (Київ) до переліку місць ув’язнення був доданий Трудовий табір в меморіалі поета Шевченка в Каневі Київської області (вересень 1943 р. – січень 1944 р.). За цим рішенням близько тридцяти колишніх ув’язнених табору отримали статус жертв війни та право на відповідні пільги і компенсацію від уряду Німеччини.

У 2008 р. була видана книга «За колючим дротом» (упорядники Р. Танана, О. Білокінь), в якій представлені спогади колишніх в’язнів трудового табору. Ці спогади, не тільки безцінне джерело історичної інформації, але і душа кожної окремої людини, з її відчуттям, розумінням, оцінкою того, що сталося. Читаючи їх, відчуваєш, як кожен момент життя юних полонених у трудовому таборі був наповнений стражданнями, а щосекундний самоконтроль багатьом рятував життя. Кожен з цих молодих юнаків та дівчат сприйняв в своїй свідомості фактор арешту та перебування в трудовому таборі вкрай тривожно, песимістично й з невротичним страхом.

206-а стрілецька дивізія звільнила Канів 31 січня 1944 р. А вже 28 лютого 1944 р. Був складений Акт державної комісії, в якому на 10 сторінках викладено перелік скоєного нацистами на Чернечій горі: «Залишилось в музеї після господарювання оскаженілих псів Гітлера 10 експонатів; решта експонатів (понад 2 тисячі) вивезено, знищено або пошкоджено… Багато картин використовувалось фашистами для онуч і підстилок в бліндажах і казармах… Знищено 9 допоміжних будинків, готель із усім майном і двома сараями, пошкоджено східці на Чернечу гору. Знищено 800 дерев на території заповідника. Всього пограбовано та знищено німецько-фашистськими окупантами майна і експонатів Державного заповідника ім. Т. Г. Шевченка на суму 2913677 крб.»

Автор статті недавно дізналася з одного документального фільму, що завдяки нюху вівчарки-бійця Джульбарса, сапери штурмової інженерно-саперної 14 бригади розмінували могилу Тараса Шевченка. За час війни цей пес знайшов понад 7 тисяч снарядів. Став почесним учасником параду Перемоги. Через отримані поранення Джульбарс не міг самостійно крокувати. Собаку-героя з перебинтованими лапами пронесли по Червоній площі в шинелі верховного головнокомандувача.

Про звільнення Тарасової гори писали воїни-письменники, військові кореспонденти Борис Польовий, Дмитро Косарик, Сергій Смирнов, Андрій Малишко. Про покладання вінка з хвої на могилу Шевченка розповів в своїй статті «Партизанський вінок» в журналі «Пам’ятки України» А. Радченко, колишній боєць партизанського загону «Батя».

Військовий фотокореспондент Яків Давидзон згадував, як він прилітав на літаку У-2 з Києва до Канева в один із зимових днів 1944 року, коли ще йшли бої під Тарасовою горою, зі спеціальним завданням для того щоб зробити зйомку на Чернечій горі, щоб засвідчити злодіяння гітлерівських варварів: «У підніжжя гори літак не міг приземлитися, там ще йшли останні бої. З повітря було добре видно, як бігли фашисти. Льотчиця вирішила здійснити посадку на самій горі, поблизу пам’ятника. Під час зйомки до мене підійшов літній чоловік, як з’ясувалося пізніше, колишній наглядач музею. З розмови з ним я дізнався, що в музеї фашисти влаштували стайню; експонати, скульптури, бібліотеку повністю знищили. Сам пам’ятник, на щастя, уцілів, хоч мав кілька кульових пробоїн. У супроводі наглядача я обійшов зали музею. Важко уявити картину, яку я побачив. Скульптури всі до однієї були перебиті. Книги, картини пошматовані і розкидані, всюди панував хаос. Все це я зазняв на плівку. Стрілянина не вщухала. Літак взяв курс на Київ. Додому ми прилетіли, коли стемніло. У той же вечір проявив плівку. Назавтра газета «Радянська Україна» опублікувала цілу смугу матеріалів і фотографій, які звинувачували гітлерівців в ще одному акті вандалізму».

У фондах Шевченківського національного заповідника зберігається 16 фото, які свідчать про стан музею та могили Тараса Шевченка після звільнення від гітлерівців. Отже, викладене в цій статті ще раз дає підставу засудити владу нацистської Німеччини як злочинну, антилюдську, антиукраїнську, антигуманітарну і антигуманну. В’язні трудового табору засвідчують, що кожен з них гостро відчував кожною клітинкою свого існування ту реальність речей, реальність відносин, у які він потрапив всупереч бажанню. Усі боялися невідомості й негативних переживань. Усі боялися смерті. Наука перемоги над смертю полягає в здатності людини зустріти свою смерть гідно. Але це дуже складно для людини молодого віку. Процес руйнування безперервно відбувався у психіці колишніх в’язнів протягом усього їхнього життя й він мав своє джерело. Жахіття ув’язнення не стерлося з їхньої пам’яті.

Сподіваюся, що спогади в’язнів трудового табору на Тарасовій горі й все про що згадано в цій статті допоможуть усвідомити, яке зло несе віна, зберегти і донести прийдешнім поколінням об’єктивне відчуття вітчизняної історії.

Світлана Брижицька